Що з собою зробити?
(беззупинний шепіт хворого мозку)
Наші серця перестали битися в одному ритмі. Вірніше,моє серце перестало відповідати твоєму.
Катівня вітчизняного виробництва запрацювала. Шкода,що її дія поширюється не тільки на мене. Безжальна ударна хвиля торкається найпотаємніших куточків і твого серця, наносячи купу, поки що маленьких,зовсім несмертельних, але таких пекучих ранок. З кожним днем ставатиме гірше, я ставатиму нестерпнішою,грубішою – чужою. А ти терпітимеш усі грубощі та приниження. Як безвільний раб кохання, яким я стати так і не змогла.
Відчуваю себе нестерпно винною.Але я і справді винна. Не можу відповідати на твої почуття. Ось вона – найбільша несраведливість цього нікчемного світу: дарувати нерозділене кохання.
Я звикла жити БЕЗ тебе, мені стало добре БЕЗ тебе. Що це просто звичка,чи я справді тебе не кохаю ? Ось воно – питання останніх декількох тижнів.
Мучати себе,тебе,всіх навколо, щоб знайти відповідь на однесеньке запитаннячко. Безглуздя! Коли мене запитала Катя щось подібне я відповіла, не задумуючись:”Якщо в тебе виникають подібні запитання,то ти не кохаєш..” Можливо, це і є відповідь.
Совість спростовує. А серце..а серце стилось від жалю до тебе..Як можна кинути людину, що так залежить від мене? А з іншого боку, це неймовірно несправедливо – брехати тобі, собі…
Все-таки життя неймовірна річ. Так майстерно заводить нас у глухі кути.Підкидує безліч варіантів, один нестерпніший за інший. А ти стоїш загублений, у розпачі на роздоріжжі, вислуховуючу аргументи мозку,совісті, серця… Мабуть,така доля моралістів.