Мене,знову,тягне на філософію(о,бля!шо опять?!) Просто раптово подумала,що я дівчинка без минулого (я його закреслила,знищила,забула,стерла, розбила, короче залишила в минулому(там йому і місце! ), але майбутнє, оте світле майбутнє ще не настало(жди,жди,може дочекаєшся). От і живу сірими буднями: комп*ютер,інтернет,контакт,якась книжечка,ранкові пробіжки,рідкі виходи в соціум. У моєму сьогоденні не так багато людей,вірніше зовсім мало: тільки мама і брат. Мій телефон уже більше місяця не звонить.(ти ж хочеш побути на самоті? просіть і отримаєте!) Раніше я відчувала самотність, і це мене гнітило. Тепер я вже звикла, самота стала моєю названою сестрою. (пф..скільки пафосу!!!)Немає ні суму,ні болі,ні гіркоти, лише байдужість.
З часом приходить розуміння,що у світі не так багато людей, які можуть любити тебе такою нестабільною, істеричною, часом фальшивою, зарозумілою, дивною, егоїстичною, цинічною,жорстокою. І не так багато людей,яких можеш любити ти,довіритися,відкрити душу, зняти маску веселого блазня і просто поплакати,коли тобі погано. На жаль у мене такої людини немає, у мене є лише мовчазна подушка – вона і вислухає, і пожаліє, і докоряти не буде. Та й , мабуть,не варто шукати такої людини, адже більшість і з нас занапастила найсвятіший у світі талант – любити безкорисно.(дивись вище про пафос)
Зараз одна. А скільки людей навколо було раніше? Та я не сумую за ними. Озираючись на минуле,мої вуста торкає презирлива посмішка, я дивлюся зі зневагою на ту наївну,щиру дівчинку,котрою я була. (о жах, скільки пафосу. і де я цього набралась?) Так вірила у безкорисну любов,у дружбу. А тепер озираєшся і бачиш,що тебе використовували,як необхідний матеріал, а коли запаси закінчилися,можна забути. Коли улюблена всіми дівчинка, перестає бути потрібною, то зникає і любов, і елементарна повага.
Але у мене є люди,що люблять мене за мою суть – це моя родина. (о, счастливчик!) Багато чого у цьому житті я не маю, але я вдячна Богу за мою сім*ю. Тут мене люблять,шалено люблять за те,що я просто є. Я багато чого у своєму житті робила не так, часом переступала через моїх рідних, але кожного разу, повертаючись у мою тиху гавань, я не чула ні докорів, ні звинувачень. Мамо просто обіймала мене і тихенько шепотіла: “Я тебе все-одно люблю”.
Заради цього можна вмерти,але варто жити.