“Рушив поїзд в далеку дорогу,
Сколихнувся вагон і помчав…
Я в останній вже раз подивився
На те все, що так вірно кохав…”
В.Сосюра
Ці рядки стали певним епіграфом сьогоднішнього запису, адже саме цього дня,я їду до Острога. Ще вчора,я була вбивчо спокійна, а зараз… зараз мене злегка тіпає у мандражі. Мабуть,так і повинно бути,коли починається щось нове. Я ж не знаю,як там складеться мій шлях.
Але радує, що немає того паралітичного страху,що був перед Києвом (повторюююсь,я сьогодні…). Пам*ятаю тоді у мене було одне-єдине бажання: залізти на своє ліжечко, з головою під ковдру і стати маленькою дівчинкою, чи просто зникнути. Я все-таки подорослішала… Навіть,не знаю добре це,чи погано? Якби його не втратити дитячу щирість та наївність у цьому дорослому житті? Зберегти у серці,те,що вмирає у душах більшості дорослих? Хто ж його знає? (риторичні питання – мій коник)))
Блін, в деканаті ніхто не відповідає. Я все дужче і дужче нервую!!! Мене трясе, я хочу в гуртожиток! Найдивніше,що просто ніхто не бере слухавку, гудки йдуть, але глухо… Навіть,не знаю, що робити! Не вмію,я чекати! Краще, щоб одразу всю інформацію отримати – прямо в лоб. А тут,сиди і трясись весь день в очікуванні невідомо чого!!!В половину ще раз наберу, але це нереально! Просто капєц!