“Никто не потерян так, как человек, заблудившийся в запутанных коридорах собственного одинокого ума.”
хтосьтамсказав
нестерпно.
єдине,що приходить в голову
нестерпно боляче…
а від чого?
бо у мене незрозумілий настрій, чи від того, що Саша не може читати мої думки і сприймає речі по-своєму?
якось безглуздо..
але неприємний осад все ж є …
і безкінечне відчуття самотності.
дитячі фобії оживають
страх, що навіть найближчі люди тебе не розуміють породжують прогресуючу апатію і відчуття непотрібності…
я не знаю, що з собою робити.
усе це нагнітає розуміння абсурдності усього вищенаписаного
знову заганяю сама себе у кайдани страждань
отак завжди
хочеться застрелитись
ну принаймні так я вирішу усі свої самостворенні психологічні проблеми