Писати в щоденнику, переважно лише у поїзді, мабуть, стало певною традицією. Вперше за тривалий час, я їду додому з абсолютним спокоєм: не переживаючи,що Саша так далеко; без тривог за навчання, гуртожиток, «що там вдома?»… Або я подорослішала, або стала жертвою магнітних хвиль, а спокій та гармонія – лише примара. Мені треба було поїхати додому,а то потроху починала сходити з розуму. І як виявилось достатньо одного лише усвідомлення того факту, що сьогодні я буду вдома – все в моїй голові стало на свої місця. По суті – все!
Але хотілося б ще написати про Олю. Насправді, я не знаю, що робити з нею. Бажання уникнути будь-якого спілкування зростає з кожним днем. Жодної адекватної причини, жодного пояснення оцьому психологічному абстрагуванню я знайти не змогла. Звичайно, є відчуття провини, котре виникає через усвідомлення болісності цього всього для неї. Але я не шкодую, що вже декілька днів ми, навіть, не говоримо одна з одною. Оля вимагає пояснень, і це не дивно, а я не можу сказати нічого… Хоча не так, говорити завжди є що. Проте не хочеться робити боляче,а якщо скажу – буде нестерпно боляче. Звідки в моїй душі народжуються такі слова: «Вибач, але я розчарувалась в нашій дружбі та не бачу більше необхідності у спілкуванні з тобою.»? А чому розчарувалась? На диво, влучне запитання. І, на жаль, на нього у мене є відповідь… «Ти мене не розумієш, намагаєшся перетворити на копію себе, і вибач, але я не змогла знайти в тобі підтримки та розуміння,яких я так нестерпно потребую». Гарна відповідь, хоча не зовсім чесна…Набагато чесніше і відвертіше було б сказати: «Через мій егоїзм. Я не можу бути лише жилеткою для тебе. Мені теж треба опора та підтримка!» Егоїзм… Мій власний егоїзм – основна причина усіх проблем у спілкуванні з людьми. Я не готова поступитись потребою у відповіді на свої почуття… Але ж ти любиш когось не для того, щоб тебе любили у відповідь. Ти просто любиш. А в мене виходить навпаки… Нікчемна!
Знову дійшла до усвідомлення власної жалюгідності! Знову той самий висновок: причина всіх проблем – це я….