Я хочу писати, та розгубила всі таланти. Якщо вони були.
Що є талант, якщо немає титанічної праці?
Отак, і лишаємось сидіти там, де ми є.
Отак, і зповзаємо вниз, де не хотіли б опинитись.
Повільно й невпинно.
Повільно й непомітно.
Іноді здається,що невідворотно.
Де та малесенька дівчинка, сповнена надій та ентузіазму?
Не було сил, не було досвіду, а була віра.
А зараз…
Бракує слів. Бракує думок.Бракує себе.
Я просто сумую
Неймовірно сумую
І кохаю
Теж неймовірно
А ще весь час думаю
І від цього боляче
Без тебе боляче…
хтось. кожен є кимось, і кимось не є.
бути собою. самовиражатись. змінюватись.
втілення кожного з нас в чомусь.
втілення мене у слові.
падаємо. від глибини залежить висота.
отак і живу.
хто я і де моє слово.
згубилось у сірих буднях.
та купила кольорові олівці.
час малювати.
– Знову тут!
– Чергова криза???
– Ну чого б ще я тут з’являлась…?
– І правда. Що цього разу?
– Лінь
– Не дивно, все як завжди!
-Нашо ти так?
– Правду кажу?
– Ти як завжди, чи то я як завжди!
Поговорила з собою
Нічього вартового не написала
Нічього вартового не зробила
Ти ж з розуму сходиш!
А все в твоїх руках між іншим…
Писати в щоденнику, переважно лише у поїзді, мабуть, стало певною традицією. Вперше за тривалий час, я їду додому з абсолютним спокоєм: не переживаючи,що Саша так далеко; без тривог за навчання, гуртожиток, «що там вдома?»… Або я подорослішала, або стала жертвою магнітних хвиль, а спокій та гармонія – лише примара. Мені треба було поїхати додому,а то потроху починала сходити з розуму. І як виявилось достатньо одного лише усвідомлення того факту, що сьогодні я буду вдома – все в моїй голові стало на свої місця. По суті – все!
Але хотілося б ще написати про Олю. Насправді, я не знаю, що робити з нею. Бажання уникнути будь-якого спілкування зростає з кожним днем. Жодної адекватної причини, жодного пояснення оцьому психологічному абстрагуванню я знайти не змогла. Звичайно, є відчуття провини, котре виникає через усвідомлення болісності цього всього для неї. Але я не шкодую, що вже декілька днів ми, навіть, не говоримо одна з одною. Оля вимагає пояснень, і це не дивно, а я не можу сказати нічого… Хоча не так, говорити завжди є що. Проте не хочеться робити боляче,а якщо скажу – буде нестерпно боляче. Звідки в моїй душі народжуються такі слова: «Вибач, але я розчарувалась в нашій дружбі та не бачу більше необхідності у спілкуванні з тобою.»? А чому розчарувалась? На диво, влучне запитання. І, на жаль, на нього у мене є відповідь… «Ти мене не розумієш, намагаєшся перетворити на копію себе, і вибач, але я не змогла знайти в тобі підтримки та розуміння,яких я так нестерпно потребую». Гарна відповідь, хоча не зовсім чесна…Набагато чесніше і відвертіше було б сказати: «Через мій егоїзм. Я не можу бути лише жилеткою для тебе. Мені теж треба опора та підтримка!» Егоїзм… Мій власний егоїзм – основна причина усіх проблем у спілкуванні з людьми. Я не готова поступитись потребою у відповіді на свої почуття… Але ж ти любиш когось не для того, щоб тебе любили у відповідь. Ти просто любиш. А в мене виходить навпаки… Нікчемна!
Знову дійшла до усвідомлення власної жалюгідності! Знову той самий висновок: причина всіх проблем – це я….
Іра поїхала…
Саша приїде невідомо коли..та й чи приїде взагалі?..
поспілкуватись з кимось близьким не виходить..мама і та слухавку не бере.
починається стандартна тєма: самобічєваніє, пошук власних недоліків, дурні ідеї,типу: “я нікому не потрібна” і тому подібне.
радує лише один факт: на сльози не тягне, більше того, у мене вельми брутальний настрій. нарешті, я повертаю собі себе..ця надмірна чутливість ледь не звела мене з глузду..
а дуже не радує той факт,що я жру як не знаю хто… заїдаю своє горе..пф..але я йолоп..скільки можна виносити собі мозок?
добре,що поки я виношу мозок тільки собі…
в певний момент хотілося влаштувати Саші скандал… але я усвідомлюю, що йому необхідно було поїхати… і чесно кажучи, не можу збагнути, чому у мене було відчуття ніби він мене покидає..
так,поки досить…..
або стане краще, або я ще повернусь…
або у мене були «не всі вдома»
приїхала в Острог і все стало добре, як за помахом чарівної палички…
але мої почуття стали інші …
я кохаю його, але тепер вже по-іншому
не знаю,як описати…. якось більш пристрасно…
загалом,у мене чергове божевілля в голові
і хочеться відпустити себе, послабити самоконтроль принаймні з однією людиною
о так!
божевілля пристрасті й шаленства!
«Давай я навчу тебе поганому!» – ось вона,пісня дня;)
Що з собою зробити?
(беззупинний шепіт хворого мозку)
Наші серця перестали битися в одному ритмі. Вірніше,моє серце перестало відповідати твоєму.
Катівня вітчизняного виробництва запрацювала. Шкода,що її дія поширюється не тільки на мене. Безжальна ударна хвиля торкається найпотаємніших куточків і твого серця, наносячи купу, поки що маленьких,зовсім несмертельних, але таких пекучих ранок. З кожним днем ставатиме гірше, я ставатиму нестерпнішою,грубішою – чужою. А ти терпітимеш усі грубощі та приниження. Як безвільний раб кохання, яким я стати так і не змогла.
Відчуваю себе нестерпно винною.Але я і справді винна. Не можу відповідати на твої почуття. Ось вона – найбільша несраведливість цього нікчемного світу: дарувати нерозділене кохання.
Я звикла жити БЕЗ тебе, мені стало добре БЕЗ тебе. Що це просто звичка,чи я справді тебе не кохаю ? Ось воно – питання останніх декількох тижнів.
Мучати себе,тебе,всіх навколо, щоб знайти відповідь на однесеньке запитаннячко. Безглуздя! Коли мене запитала Катя щось подібне я відповіла, не задумуючись:”Якщо в тебе виникають подібні запитання,то ти не кохаєш..” Можливо, це і є відповідь.
Совість спростовує. А серце..а серце стилось від жалю до тебе..Як можна кинути людину, що так залежить від мене? А з іншого боку, це неймовірно несправедливо – брехати тобі, собі…
Все-таки життя неймовірна річ. Так майстерно заводить нас у глухі кути.Підкидує безліч варіантів, один нестерпніший за інший. А ти стоїш загублений, у розпачі на роздоріжжі, вислуховуючу аргументи мозку,совісті, серця… Мабуть,така доля моралістів.
“Я не знаю зачем тебе дан,
Правит мною дорога-луна
И не плачь, если можешь прости
Жизнь не сахар,а смерть нам не чай
Мне свою дорогу нести
До свидания,друг и прощай”
все як завжди..черговий глюк..катастрофа двоякої душі..
так важко вимовити “я тебе кохаю”, всього три слова, але я не можу..перестала відчувати..що стало причиною цього? не знаю..намагаюсь зрозуміти..в голові каша.. він обмежує мою свободу? – та ні,зовсім ні… навпаки, немає жодних обмежень..але тим не менш,я хочу від нього втікти..може я просто відвикла? тривалий час я сама по собі… хоча до тої самої Танюши почуття не змінились,навіть навпаки шалено хочу її побачити, як і Мар’яшку. а тут – бачання побачитись – ні! я навіть не скучила,зовсім…і він розуміє,що я втікаю потрохи..як пісок з долонь… і від цього йому боляче…і через це я переживаю..
можливо,я взагалі не створена для будь-яких відносин..або зарано..ще маленька..
я не знаю…
поговорила з Сашею…
стало краще. спокійніше чи що…
принаймні я перестала бути такою загубленою та розгубленою
менше болить голова
знову оте відчуття,коли хочеться написати купу всього, а слова зникають, ніби в чорній дірі
але все ж таки щось не дає спокою
навіть не знаю,що…
внутрішня тривога
можливо, лише розчарування в собі
боязнь,що Саша розчарується в мені
страх не відповідати
думка,що я не гідна щастя
і ще купа всього
але все в одному руслі
відчуваю себе ніким
без вчора, сьогодні чи завтра
а я це вже писала
замкнуте коло
все повторюється
ті самі слова
ті самі почуття
та сама я
а з ним я стаю іншою..зовсім не такою. і я не можу зрозуміти як в одній людині може бути: дві такі різні особистості. але коли я з ним- це не лицемірство, просто я відчуваю себе інакше..просто я відчуваю себе
а зараз,без нього,я відчуваю порожнечу
іноді у мене виникає думка, що вже час звернутися до психолога
бо я не можу
вже нудить від себе, своїх “страждань”, самостворених проблем і тому подібне…
чесно? я не уявляю,як він мене витримуватиме в моменти подібних заскоків
зовсім не уявляю
і це лякає
бо це частина мене
невпевнена,що цю мене легко чи приємно прийняти…
скоріше навпаки – нестерпно….