“Никто не потерян так, как человек, заблудившийся в запутанных коридорах собственного одинокого ума.”

хтосьтамсказав

нестерпно.

єдине,що приходить в голову

нестерпно боляче…

а від чого?

бо у мене незрозумілий настрій, чи від того, що Саша не може читати мої думки і сприймає речі по-своєму?

якось безглуздо..

але неприємний осад все ж є …

і безкінечне відчуття самотності.

дитячі фобії оживають

страх, що навіть найближчі люди тебе не розуміють породжують прогресуючу апатію і відчуття непотрібності…

я не знаю, що з собою робити.

усе це нагнітає розуміння абсурдності усього вищенаписаного

знову заганяю сама себе у кайдани страждань

отак завжди

хочеться застрелитись

ну принаймні так я вирішу усі свої самостворенні психологічні проблеми

прочитала останні записи- мда..яка я мілаха,аж нудить від самої себе.

от не розумію, як в одній людині може бути така огида до няшно-мілашності і, власне няшно-мілашність???!!! концептуальне запитання,врховуючи,що мене кидає з однієї крайнощі в іншу. і навіть, не знаю,що гірше: оця няшність чи скептицизм на пару з ірочністю та агресією? ну мені, мабуть, ближче друге..але з етико-моральної точки зору,вибір явно не кращий.   та й наявність хлопця не додає брутальності моєму настрою..

до чого я це все веду??? питання досить логічне,але потроху перекочовує в розділ риторичних (в самому прямому значенні цього слова).

не знаю для чого я почала все те писати,адже насправді мене то навіть не турбує…

що мені зараз робити і куди себе подіти? от оце справді концептуальне питання. з Мар’яшкою щось недобре сталося вона не їде на фести. Яринюк в якійсь дупі,тобто в Києві..

і що тепер?! їхати саменькій??? не горю бажанням….

залишитись у Саші – ні! сто відсотків – ні!!!

його мама зведе мене з розуму..я не настільки готова до серйозних відносин . хоча не так. я готова до серйозних відносин з Сашою,але не з його батьками..чесно кажучи,я взагалі не готова до будь-яких відносин з його батьками…

перечитала отой потік свідомості – змахує на легку істерику …

мда…й що його з собою зробити?

вічно зі мною якась халепа трапиться…

Періодично починає хапати меланхолія. Відсутність Саші в моєму житті робить мене абсолютно недієздатною і загубленою. В якому сенсі недієздатною? Я не можу радіти, абсолютно все я сприймаю з такою апатією і байдужістю. Єдине,що викликає щиру посмішку – це його дзвінки чи повідомлення. Навіть будучи в Одесі, я була така пасивна. Чесно кажучи особливої радості від цієї подорожі я не отримала,бо знову ж таки, чорт забирай, Саші не було поруч.

І мене це лякає. Як можна бути настільки залежним від іншої людини? І за такий короткий час,всього три місяці. Зазвичай,для мене не велика проблема розлучатись з людьми на тривалий період,а тут… Абсолютно не розумію себе. Це мене дратує,виводить з себе. Просто,я  не звикла до такого. 10 днів – ми не бачились всього 10 днів. А мені вже конкретно знесло дах. Хоча зносити мені його почало ще в перший день.

Що мені з собою робити?

Не думати про нього я не можу і не хочу

але ж має десь бути вихід

хоча з серця виходу немає…..

їду в Одесу.

так втеча це не вихід

але це тимчасове вирішення проблеми

хоч відпочину від цих постійних сварок,суперечок,скандалів

Що ж тікаю від своєї ж родини!

Це місце потроху починає зводити з розуму…

рука..вода..крик…

…..дитячий садок……….

………дитячий садок……..

………вже доросла…..

…..вже доросла…..

А я хочу до тебе, хочу бути твоєю маленькою дівчинкою. Як я сумую…Я так тебе кохаю, що перехоплює дух, не вистачає слів, зупиняється серце… так хочу до тебе… хочу додому …………. за ці дні я прекрасно усвідомила, що мій дім,там де ти…серце також там ..

Я не знаю,що більше мене вбиває: атмосфера тут чи відсутність тебе…

що ж його робити? з собою,тобою,ними….

поїхати?????????

але ж ..мама,її день народження,так не правильно………..

а чи правильно знущатись над собою???

а чи правильно робити боляче їй???

а чи правильно мучити тебе???

я не знаю……легше зникнути, зникнути для всіх….

окрім тебе.мій коханий……….

вибір зроблено,квитки взято,валізи майже спаковано

17 днів

і знову щастя…

відчуття польоту…

сміх…багато сміху…

щирі посмішки..

гарячі обійми……

просто ти….

Найважливіше, що є у моєму житті це Саша. І зараз, коли я маю радіти від повернення додому – відчуваю гіркоту від того, що я не з ним. Я готова провести кожну хвилину свого життя поряд, мені його весь час мало…просто сидіти поруч і слухати як він дихає, лається з комп’ютером, грається в ідіотські іграшки. Так його кохаю.

Думаю про нього і одразу чую його запах, голос. Мій розум малює в голові картину як Саша проводить рукою по мені, обіймає…

Дідько, я вже сумую.. так сумую як ще ніколи і ні за ким .. два місяці!!!!!!!! Я не хочу літа,я не хочу канікул … без нього…

Людині потрібна людина… мені потрібна моя людина, мій Саша…..

я сумую за тобою. мене убиває усвідомлення того, що я не можу зараз тебе обійняти. всього за два місяці ти став життєнеобхідною потребою. а тепер поїхав,так як завжди на вихідні,а я..а я розбита без тебе.

не можу нічого робити

не можу ні про що думати

не можу жити

без тебе

it’s difficult to explain. i don’t know what i feel … i don’t understand myself

Інколи важко щось говорити, ніби і не хочеш,а граєш у мовчанку. Є , що сказати,але слова застряють у горлі . дивне і важке відчуття … ти,знаєш,я багато чого хочу сказати,але іноді зробити легше…просто зробити,нічого не пояснюючи .

інколи важко мовчати… і думка,що мовчання – золото,ніяк не заспокоює… є мільярди слів, десятки звуків, а ти  маєш стояти, мовчки похнюпивши голову … так, ніби тебе взагалі тут немає…

інколи важко діяти…хоча діяти важко завжди.. кожен вчинок – це відповідальність… до того ж на будь-яку дію є своя протидія…

прочитала останній запис у щоденнику

               “починаєш писати,кожне слово звучить ніби вирок…німий вирок власної свідомості…”

     і м’яко кажучи ,я  в шоці!не думала,що в мене був настільки депресивний стан… у тих рядках стільки відчаю… здавалося б всього-на-всього два рядочки, але там стільки всього…я і не усвідомлювала як мені було…і,мабуть,ніхто не усвідомлював…так,це явно мій коник – заганяти себе в кайдани самотності,а потім мучатись…отака я геніальна.

радує,що хоч зараз все добре,невимовно добре… зараз закину запис у моєму електронному щоденнику(коли немає інтернету маю ж я ще десь записувати свої думки!))

оці рядки,дуже чітко передають мої почуття:

”

Я сказала «так», але все пішло далеко не так…я засмутилась???… ммм..ні… відчула полегшення?…ні.. просто прийшло усвідомлення,що не варто поспішати. Всьому має бути свій час… я задоволена і щаслива… окрім, цього знаходиш відповідь на таке непросте питання,де твоє місце? Вірніше,з КИМ твоє місце… Також розумієш,що перед цією людиною не соромно помилятись. Хочеться бути такою як є… з усіма помилками,недоліками , дурощами.. абсолютно відвертою та оголеною.

Що це? Кохання? Мабуть,що так..Насправді,я не знаю,що таке кохання..я навіть не впевнена,що воно існує…але якщо воно є,то я точно знаю,що саме таким воно і має бути.. простим та щирим…

Все так швидко…дуже-дуже швидко.. але в той же час просто… мені ніколи не було так просто… ти не створюєш ніяких уявних проблем,щоб відгородитися..ти просто хочеш бути поряд.

І от зараз,коли я їду за 600 кілометрів від нього … я не знаю,хто я..хто без тебе я?так важко. В пам’яті виринає прощання … це було так … нестерпно… я уникала його очей,боячись своїх подальших дій… ще трошечки і я б почала ридати, або б залишилась… я розривалась між бажанням залишитись і поїхати додому… таке відчуття,що він вийняв мені серце … і залишив на зберігання собі.. . безсердечна тепер, але ж чого тоді так боляче?

мені давно не було так боляче… вірніше,мені ніколи не було так боляче…

А потім смс-ка з зізнанням у коханні … абсурдно,але одненьке повідомлення в одну єдину мить змусило мене почуватись найщасливішою і в той же час найнещаснішою людиною на всій планеті.

Що ти зі мною робиш?..

”

якось так..це те,що я переживаю зараз..

тепер я знаю,як визначити чи кохання це..

просто відчути…

Дякую,ти змушуєш мене відчувати…